СТО РОКІВ БІЛЬШОВИКИ З МОСКВИ ЗАПУСТИЛИ ПОЛІТИКУ "УКРАЇНІЗАЦІЇ", ЩОБ З)МІЦНИТИ СВОЮ ВЛАДУ В УКРАЇНІ

2023-02-21

Краще бути згвалтованою,чим українізованою. (із п'єси М.Куліша "Мина Мазайло"

Захопивши владу в Україні, більшовики спочатку й слухати не хотіли про українську мову. Радянський діяч Християн Раковський, свідчив, що національне питання для України не важливе. Запевняв, що українські селяни сприймають більшовицьку літературу тільки російською мовою. Це було досить хибне судження, яке, тим не менш, мало підтримку. Але стало зрозуміло, що встановлення радянської влади в Україні неможливе, якщо не залучити української інтелігенції. Національне питання докладно розглядалося на ХІІ з’їзді РКП(б) у квітні 1922 року. У прийнятій резолюції було записано про необхідність видання спеціальних законів, які б забезпечували «вживання рідної мови в усіх державних органах і в усіх установах, що обслуговують населення і національні меншості». 1 серпня 1923 року опублікований декрет «Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння розвиткові української мови», в якому підкреслювалось щодо активнішого вивчення української мови працівниками радянських установ, вивчення української мови в загальноосвітніх школах і професійно-технічних закладах та викладання українською мовою у вищій школі.

Саме політика українізації, вселили в багатьох представників української інтелігенції, особливо «західняків», віру в можливість «радянської України» й сприяли їхньому поверненню й співпраці з комуністами. «Українізація… є результат непереможної волі тридцятимільйонної нації», – зауважив Микола Хвильовий.

На VІІІ з’їзді РКП(б) Ленін проголосив: якщо колись в Україні й були якісь національні почуття, то їх із неї вибили німці. І навіть запитав, чи взагалі українська мова була мовою широких мас населення. Дехто з відданих партійців тут же почав його запевняти, що «ні, не була». Але з часом, побачивши, що його сподівання на те, що українці самі радо приєднаються до російської більшовицької держави не справдились, Ленін змінив тактику щодо України. І мовне питання стало тут одним із головних.

Українізація була обов’язковою для всіх державних службовців й містила в собі певний елемент примусовості. Вони мали складати іспити з української мови і культури. Для тих, хто не володів мовою, були відкриті курси, які спочатку були безкоштовні. Заняття починалися після праці, дві додаткові години після робочого дня. Звісно, багатьом це не подобалося й викликало обурення.

Службовців, котрі не могли скласти іспиту, або ж всіляко уникали навчання, звільняли з роботи без права одержувати допомогу на безробіття. Ті, що складали іспит, мусили користуватися українською мовою, письмово й усно, під час спілкування з відвідувачами і різноманітними організаціями.

Інструктором з українською мови на курсах для українських чекістів була письменниця Зінаїда Тулуб. Але це не врятувало її від репресій.

«Ви говорите серйозно чи по-українськи?» Це лише один із недолугих жартів, поширений наприкінці 20-их років. Найбільший спротив викликала українізація в російськомовному театральному середовищі. Особливо пручалася Одеська опера, яка відмову від постановок українською мовою аргументувала тим, що її колектив спирається передусім на традиції італійського і російського виконавського мистецтва. В Артемівську на Донбасі навіть у 1930 році 44,2% службовців цілковито ігнорували вимоги українізації. А 796 осіб домоглися офіційного звільнення від неї. Армія залишалась теж переважно російськомовною. Чим ближче до 30-их років, тим більше загроз таїло в собі вивчення української мови. З одного боку до її вивчення заохочували, але з іншого – зростав ризик того, що тебе могли звинуватити в «українському буржуазному націоналізмі».

Офіційно українізацію ніхто не припиняв і не забороняв. Такого документа, де б прямо йшлося про завершення політики українізації, не існує. Але, почалося поступове її згортання. В розвиткові української мови і культури Сталін побачив загрозу існуванню комуністичного режиму. Були закриті курси з вивчення української мови. Був запроваджений новий український правопис, наближений до російської мови. Відтоді радянські науковці мали неухильно слідкувати за українською мовою, направляючи її в потрібне русло. Українська мова не заборонялася, але бралася під цілковитий державний контроль. Влада, мала контролювати, що пишуть українські письменники, які вистави йдуть в українських театрах, що друкують українські газети і що вчать у школах школярі. Поступово українська мова перетворилась в один із інструментів радянської пропаганди. Трагічною була доля й тих, хто впроваджував політику українізації.

Чим закінчилась українізація ?

Один із її ініціаторів – Микола Скрипник – застрелився в липні 1933р. У тому ж таки році наклав на себе руки і Микола Хвильовий. Провідні кадри в Наркоматі народної освіти й на курсах українізації були арештовані, так само, як і чимало українських письменників і журналістів. Одних заслали в табори, інших розстріляли. Можна сказати, що українізація 20-их років захлинулася українською кров’ю. Насправді радянській владі, як і царській, не потрібні були ні українська мова, ні українське мистецтво, ні українська наука, ні сама Україна. Протягом десятиліть завбачливо знищувалось усе по-справжньому українське і все живе, аби потім, вустами іншого диктатора – Владіміра Путіна – вже на початку ХХІ століття сказати, що «проект Україна не вдався…».

«Мова – це більше, ніж кров», - зауважив німецько-єврейський філософ Франц Розенцвейг. Ці слова прозвучали, завдяки досвіду власного життя, а також історичної долі народів, до яких він належав.

Бібліотекар Тетяна Гілевич